Вигнане покоління, або Про що вам не скажуть у День Гідності

Вигнане покоління, або Про що вам не скажуть у День Гідності

Блог

Молоді українці стали рушійною силою Революції на граніті, Помаранчевої і Революції Гідності, першими пішли захищати країну у війні на сході. І сьогодні, 21 листопада, у День Гідності та Свободи, про них сказали і ще скажуть багато пафосних слів.

Але чиновники промовчать про те, що влада в Україні так і не створила умов та перспектив для молоді, чим підштовхує її поповнювати армію мігрантів.

Молодим тут не місце?

У культових американських режисерів братів Коенів є фільм “Старим тут не місце” (No Country for Old Men). Здається, в Україні немає місця і молодим.

Днями у ЗМІ з’явилася новина, що молода вчителька англійської мови Віолетта Македон, яка (тільки вдумайтеся!) стала вчителем року-2016… звільнилася зі школи у Закарпатській області й виїхала працювати до Лондона. Там доглядатиме 80-річного дідуся на ім’я Боб.

Свій вибір Віолетта аргументує досить відверто. Мовляв, тут, в Україні, вчительську працю давно знецінено, умови роботи жахливі, перспективи нульові. За кордоном же – реальні шанси себе реалізувати. Тим паче, у Лондоні їй за день платять стільки, скільки в Україні виходило за місяць.

Та, думаю, найгірше в іншому. Молода вчителька сказала, що не планує повертатися в “таку Україну”. І цим озвучила думку більшості – в тому числі молодих заробітчан.

Сьогодні на заробітках перебувають від 7 до 10 мільйонів українців. Більше половини з них – молодь. Ті, хто мав би розвивати країну. До слова, українці вже входять у топ-5 одержувачів прав на постійне проживання або громадянство у 10 з 28 країнах Євросоюзу!

І сьогодні 54% молоді відверто говорять, що хочуть переїхати на постійне місце проживання за кордон через відсутність роботи та можливості самореалізації вдома.

Це – вирок для України. Для кого розбудовувати державу, якщо скоро з неї виїде вся молодь? До речі, більшість і моїх друзів уже давно за кордоном.

В історії достатньо прикладів, коли держава відверто нехтувала інтересами молодого покоління. Один із найбільш показових – події боїв на Західному фронті Першої світової війни.

Так, німецьке командування в авангард першої хвилі наступу кинуло добровольців, більшою частиною яких була патріотично налаштована студентська молодь. Загинули сотні тисяч молодих людей…

На короткий час це дало “виграш” і зберегло кадрових військових. Однак згодом виявилося, що Німеччина втратила ціле покоління майбутніх робітників, митців та вчених.

Фактично це і стало однією з причин соціально-демографічної та морально-культурної кризи міжвоєнної Німеччини. І саме на хвилі цих криз до влади у Веймарській республіці прийшли нацисти.

Лише дурень вчиться на власних помилках. Розумний робить висновки з чужих. Українська молодь – ровесники незалежної України. Втрата цього покоління стане національною катастрофою.

Здається, це розуміють усі, але тільки не чиновники. Хоча, сумніваюся, що для них це взагалі актуально. Їхні діти й онуки давно вже навчаються і живуть за кордоном.

Неофеодальна реальність

Справді, якщо відверто: що сьогодні може дати молодим людям “така Україна”? Роботу? Зараз кожна п’ята молода людина в Україні не має постійної роботи. Ті ж, хто працює, отримують у середньому 180-190 €. Тоді як середня зарплата у Норвегії – 3527 €, у Швейцарії – 4047 €.

Чи має можливість молодий українець чесно заробити на нове житло й авто? Ні, не “батьки допомогли” і не “спадок”, а саме заробити самостійно. Погодьтеся, це скоріше виняток. На таку “розкіш” доведеться, певно, накопичувати до пенсії. І то не факт.

До речі, про пенсію. З новими реформами до неї страшно дожити. Це не жарт. А “не дожити” допоможе наша уже реформована медицина. Настільки вона доступна і якісна для молоді.

Запитайте про це, наприклад, онкохворих молодих людей. Які в пошуках надії на життя оббивають пороги високих кабінетів, пишуть тисячі нікому не потрібних заяв, випрошуючи копійку. А в результаті все одно єдиний вихід – благодійні фонди, пости про допомогу у соцмережах, позики і кредити. Словом, усе, крім реальної допомоги від влади.

Можливо, “така Україна” здатна забезпечити молодь доступним житлом? Такими темпами – не в цьому тисячолітті.

Для прикладу, візьмемо той же Державний фонд молодіжного житлового будівництва, який багато чиновників називають “ефективним інструментом державної житлової політики”. Нещодавно голова правління Сергій Комнатний заявив, що за останні 25 років забезпечено житлом понад 37 тисяч українських родин.

Я, звичайно, не претендую на звання заслуженого економіста чи великого математика. Але якщо поділити, то виходить, що за один рік житло в Україні отримували орієнтовно 1480 родин, близько 60 родин – на одну область.

Тільки мені здається, що це – мізер? Тільки мені цікаво, скільки квартир із цієї кількості отримали прості люди, а скільки “свої”? У чиновників же стільки родичів досі без маєтків, палаців і мармурових статуй.

Ще кілька показових цифр. Запит Держмолодьжитла на фінансування з держбюджету на 2018 рік – 1 млрд гривень на програму “Доступне житло” і 865 мільйонів гривень – на програму довгострокового пільгового кредитування молодих сімей для придбання власного житла.

Однак влада подумала і вирішила, що на все про все вистачить і 30 мільйонів. Поділіть це на кількість областей – знову мізер.

При цьому на собі нинішня влада навіть не думає економити. Медіа вже пишуть про те, що в новому році фінансування апарату Верховної Ради може зрости на третину, майже до 1,7 мільярда гривень, Верховного Суду – на 51,3%, до 1,6 мільярда, Державної судової адміністрації – наполовину, до 13,5 мільярдів.

Усе це називається неофеодалізмом. Клановість, кастовість і поділ суспільства та як наслідок – вибіркове фінансування.

Коли молодіжна політика відсутня

Тим часом за кордоном, у Польщі, Грузії чи Фінляндії, вже давно зрозуміли: впровадження житлових програм – це не лише підвищення рівня життя населення, але й реальний, досить значний оздоровчий ефект для національних економік.

Перелічувати актуальні для молоді сфери можна і далі. На жаль, нинішня влада не спроможна забезпечити для молодих людей навіть мінімуму. Хоча час від часу чиновники і роблять “показові виступи”. Дарма що молодіжна політика відсутня, звітувати ж треба!

Тому, для солідності час від часу трохи “підкориговують” законодавство. Перед цим навіть можуть провести парламентські слухання. Наприклад, такі як 15 листопада – називалися “Формування та реалізація державної молодіжної політики в Україні в умовах децентралізації”.

Театр. Стільки слухань, стільки законів. А за 26 років державності молодіжна політика так і “розглядається” лише за залишковим принципом.

При цьому влада зробила все можливе, щоб молодь асоціювала молодіжну політику тільки з проведенням концертів, спортивних змагань чи флешмобів.

Аби молоді люди не згадували, що можна і треба одночасно розвиватися й в іншому напрямку – боротися за свої права, доступне житло, якісну освіту й медицину, за робочі місця і ще багато надважливих речей. Не отримуючи їх на рідній землі, молоді українці виїжджають за кордон.

Анна Мадей, журналіст, громадський діяч, спеціально для УП